2019

[mymozhanru]

Важкий рік.
З одного боку - дуже вдалий і плідний із професійної точки зору.
Друком вийшли вісім (так, 8!) книжок у моєму перекладі українською: "Риба на дереві", "Крижані близнята", дилогія про Перлинку, легендарна класика "Міст у Терабітію", "Особлива форма жорстокості", трилер про сталкінг у соцмережах "Запит на дружбу" (для мене, яка об"єктом такого сталкінгуз боку однієї схибленої тваринки є вже чи не п"ятнадцять років, - дуже знаковий текст) і, авжеж, моя улюблена дитинка, якою неймовірно пишаюся - "Оксамитові пальчики", той самий Fingersmith Сари Вотерс.
Ще - вихід у світ і презентація антології драми за євангельськими сюжетами "Від Неба до Землі" з моєю моноп"єою "Та, яка поруч".
Роман, який пишу наразі, - і цикл оповідань, задум якого потроху викристалізовується.
А якшо не про професійне...
У засвіти пішла дуже дорога для мене людина.
Друг. Учитель. Натхненник. Взірець для наслідування. Персональна скабка в дупі. Насмішник. Tano aianto.
Найкращий.
Людина, яка врятувала мене з чорної безодні відчаю й самозаперечення й допомогла побачити себе іншими очима. Людина, з якою можна було годинами говорити про все: починаючи від євангельских алюзій в Десятому Докторі й гностичних міфів і до того, який чай смачніший, із жасміном чи з бергамотом.
Легенда україської драматургії...бешкетник і мудрець, самітник і вар"ят, халамидник і геній.
Той, на честь кого отримав ім"я персонаж роману, який я наразі пишу... так само, як на честь мене назвав він героїню свого останнього роману.
Про те, як ми познайомилися, можна було б писати окреме оповідання. І він часто повторював, що це знайомство - подарунок долі не лишень для мене, але й для нього. Що я - найкраще, що з ним сталося за ці останні роки.
А для мене... для мене він є й залишається світлом. Маяком, чий промінь вказує шлях.
Знакове для мене співпадіння - цього ж року пішли туди, звідки не повертаються, ще двоє людей. "Червоний" та "сірий" кардинали міста М., кожен із яких доклав руку до того, щоб мені в цьому місті місця не було.  З "червоним" Я.М. навіть знайомили тоді, під час приїзду до Мико. "Страшна людина... чорна", - схарактеризував він, ще не знаючи, яку роль ця "чорна людина" зіграла в моїй долі. Потім, дізнавшись, сказав що не здивований. "Забагато світла в тобі, дорогенька, а з нього чорнотою аж пре, Сатана в ньому сидить".
Я... так, я була в шоці. Адже про "червоного кардинала" говорити тут, у нас, було заведено виключно з побожним придиханням й у найвищому ступені порівняння: найталановитіший, найвідоміший, найдобріший, най, най, най... І я була певна, що двоєдушність, підступність і ницість цієї людини відчуваю я одна. Спитала його тоді, чому ж усі "кардиналу" мало руці не цілують й ледве не моляться на нього... "А тому що Сатана слабких духом зваблює. Очі в них задурманені".
"Сірий" кардинал - то окрема історія... історія про те, що комсюки завжди лишаються комсюками.
От як собі хочете, а я знаю напевне, що він, мій Я.М.,  пішов почасти для того, щоб уже  звідти захищати мене від цих двох покидьків... і від тієї схибленої наволочі-сталкерші, яка поки що - бо рано чи пізно все, що ця потолоч скоїла мені й іншим хорошим людям, вернеться їй сторицею - залишається тут, у цьому світі. Про неї він знав також.
Я не кажу "прощавайте", хороший мій. Я знаю, що ми ще з Вами зустрінемося. А до того -  я допишу-таки роман і посвятою на ньому стоятиме Ваше ім"я.