mymozhanru | Recent Entries

У мене складне ставлення до всього "Доктора Хто" доби пост-РТД.
"Доктор" РТД - це був той унікальний випадок, коли зійшлося ідеально, наче фрагменти пазлу, все й одразу - сюжетні твісти, євангельські алюзії, типажі супутниць, загальна інтонація, меседж, візуальна картинка. Нереальне, якесь абсолютно фантастичне співпадіння - це була моя історія від першого до останнього кадру. Цілковите упізнання.

Перший сезон Одинадцятого я дивилася, несамовито намагаючись віднайти в цьому новому, незугарному й кострубатому Докторі-Ельфі - свого Тена, Тенні, Space Jesus. Видивляючись - вдумуючи, якщо треба - хоч щось, що дозволило б пов"язти його з колишнім "я". Спочатку ще так-сяк вдавалося. А потім Моффат заповзято заходився нищити всі едельвейси попередника, пхати всюди свою бластеро- і спойлероносну професорку-шльондру, своїх Неможливих Дівок, переписані кількасот разів реальності, наляканих дітлахів і інші... "творчі знахідки". І дивитися змофачений серіал я продовжувала хіба що за інерцією.

А відтак з"явився Твелф-Капальді. Сюжети й надалі були - вимикайте світло, кидайте гранату... але ж Капальді! Такий неймовірно вишуканий, такий ущіпливий, гострий, вразливий, такий справжній, такий схожий на Джеремі Бретта!

А разом із Твелфом в серіалі з"явився єдиний вдалий жіночий персонаж від Моффата — Міссі. Незрівнянна Мішель Гомес. Яка — і ніхто не переконає мене в іншому — вся була той, Сіммівський Майстер після «Геть з дороги». Десятий сезон, що став «лебединою піснею» цих двох, вперше повернув мені відчуття, що я дивлюся того самого «Доктора Хто», який колись, за часів РТД, в прямому сенсі слова врятував мене з чорної безодні відчаю.

Але прийшла Віттакер. Докторка. Доктореса. Джоді-Доктор. Джоктор. Прийшла зі слабким, відверто невдалим, нудним сезоном. З цілою галайстрою супутників, які ходили за нею вервечкою всі дванадцять серій і достеменно не знали, що робити на екрані. З жахливими моралізаторськими монологами, неживим діалогами і, схоже, повною відсутністю в актриси хоч якоїсь концепції власного персонажа. Сезон я героїчно додивилася — і зараз не можу пригадати звідти жодної серії, окрім, хіба що, тієї, що про Пенджаб.

А отже, менше за все я розраховувала, що новий сезон буде нівроку. Аж раптом...
Раптом...

Ні, супутникам і досі трошки затісно на екрані, але вони почали бодай трохи нагадувати живих людей. Діалоги значно кращі. На моралізаторство в першій серії в Доктора часу не було. Так, саме в Доктора. Бо, чорт забирай, незрозуміла дівчинка десь поділася... і з'явився Доктор. Той самий. Знаєте, коли? Коли з'явився Майстер.
Так, у нас, якщо лишень Чібнел не планує якесь грандіозне махлярство, є новий Мастер. Абсолютно несподіваний. Чомусь дуже — дуже! — схожий на Сімм-Майстра... і це змушує мене хедканонити, що в голові в нього й досі барабани, і що ця інкарнація безпосередньо передує Сіммівській. Бо з Міссі, хоч ріжте мене, таке вилупитися не могло.

Так от. Джоді розкрилася раптом в одній короткій сцені — сцені нового зіткнення з «найліпшим ворогом». Джоді стала Доктором.

Подивимося. Але поки що — це був приємний сюрприз.

(Але оце одноманітне національне різноманіття в кадрі все ж таки трошки втомлює. Ну справді... в Британії що, самі афробританці й індуси живуть? Європейців вже не залишилося?..)

Crossposts: https://martharee.livejournal.com/464514.html

Важкий рік.
З одного боку - дуже вдалий і плідний із професійної точки зору.
Друком вийшли вісім (так, 8!) книжок у моєму перекладі українською: "Риба на дереві", "Крижані близнята", дилогія про Перлинку, легендарна класика "Міст у Терабітію", "Особлива форма жорстокості", трилер про сталкінг у соцмережах "Запит на дружбу" (для мене, яка об"єктом такого сталкінгуз боку однієї схибленої тваринки є вже чи не п"ятнадцять років, - дуже знаковий текст) і, авжеж, моя улюблена дитинка, якою неймовірно пишаюся - "Оксамитові пальчики", той самий Fingersmith Сари Вотерс.
Ще - вихід у світ і презентація антології драми за євангельськими сюжетами "Від Неба до Землі" з моєю моноп"єою "Та, яка поруч".
Роман, який пишу наразі, - і цикл оповідань, задум якого потроху викристалізовується.
А якшо не про професійне...
У засвіти пішла дуже дорога для мене людина.
Друг. Учитель. Натхненник. Взірець для наслідування. Персональна скабка в дупі. Насмішник. Tano aianto.
Найкращий.
Людина, яка врятувала мене з чорної безодні відчаю й самозаперечення й допомогла побачити себе іншими очима. Людина, з якою можна було годинами говорити про все: починаючи від євангельских алюзій в Десятому Докторі й гностичних міфів і до того, який чай смачніший, із жасміном чи з бергамотом.
Легенда україської драматургії...бешкетник і мудрець, самітник і вар"ят, халамидник і геній.
Той, на честь кого отримав ім"я персонаж роману, який я наразі пишу... так само, як на честь мене назвав він героїню свого останнього роману.
Про те, як ми познайомилися, можна було б писати окреме оповідання. І він часто повторював, що це знайомство - подарунок долі не лишень для мене, але й для нього. Що я - найкраще, що з ним сталося за ці останні роки.
А для мене... для мене він є й залишається світлом. Маяком, чий промінь вказує шлях.
Знакове для мене співпадіння - цього ж року пішли туди, звідки не повертаються, ще двоє людей. "Червоний" та "сірий" кардинали міста М., кожен із яких доклав руку до того, щоб мені в цьому місті місця не було. З "червоним" Я.М. навіть знайомили тоді, під час приїзду до Мико. "Страшна людина... чорна", - схарактеризував він, ще не знаючи, яку роль ця "чорна людина" зіграла в моїй долі. Потім, дізнавшись, сказав що не здивований. "Забагато світла в тобі, дорогенька, а з нього чорнотою аж пре, Сатана в ньому сидить".
Я... так, я була в шоці. Адже про "червоного кардинала" говорити тут, у нас, було заведено виключно з побожним придиханням й у найвищому ступені порівняння: найталановитіший, найвідоміший, найдобріший, най, най, най... І я була певна, що двоєдушність, підступність і ницість цієї людини відчуваю я одна. Спитала його тоді, чому ж усі "кардиналу" мало руці не цілують й ледве не моляться на нього... "А тому що Сатана слабких духом зваблює. Очі в них задурманені".
"Сірий" кардинал - то окрема історія... історія про те, що комсюки завжди лишаються комсюками.
От як собі хочете, а я знаю напевне, що він, мій Я.М., пішов почасти для того, щоб уже звідти захищати мене від цих двох покидьків... і від тієї схибленої наволочі-сталкерші, яка поки що - бо рано чи пізно все, що ця потолоч скоїла мені й іншим хорошим людям, вернеться їй сторицею - залишається тут, у цьому світі. Про неї він знав також.
Я не кажу "прощавайте", хороший мій. Я знаю, що ми ще з Вами зустрінемося. А до того - я допишу-таки роман і посвятою на ньому стоятиме Ваше ім"я.

Crossposts: https://martharee.livejournal.com/464137.html

"Правда про справу Гаррі Квеберта" - це насправді штукенція, головним меседжем якої є "Не сотвори собі кумира".
У Гаррі кумир Нола - вельми сумнівного обліко моралє дівчисько зі своєрідними сексуальними вподобаннями й нормальним таким роздвоєнням особистості. Про вбиту матінку промовчимо.
У Маркуса кумір - сам Гаррі. Вчитель, наставник, старший друг. А насправді - невдаха-плагіатор з комплексом фореверелоуна.
І нещасні всі персонажі саме тому, що куміри ці в фіналі голосно й видовищно падають зі своїх п"єдесталів.
Книга, менше з тим, чіпляє. І фільм також.

Crossposts: https://martharee.livejournal.com/460059.html

Покидьок.
Професійний провокатор і брехло.
Людиноненависник.
Інтриган.
Закомплексований миршавий недомірок, які свої дитячі травми тягнув за собою все життя і силкував відігратися за них на тих, хто талановитіший, інтелігентніший, порядніший.
Істерична баба в штанях - либонь, щось зайве відчикрижили в процесі. Бо верещати, як недорізаний кнур, і матюкатися, щойно зітнувшись з протилежною точкою зору,- це поведінка дефективного створіння і каліки.
Жлоб.
Шахрай, який кинув на гроші цілу галайстру людей. Якого кленуть численні київські журналісти, яки мали нещастя перетнутися з цим лайном. Зачувши ім'я якого, кривляться всі притомні люди- окрім туси недопірханих фанаток цієї особинки - натовпу немаладих дєвушек раннєва пенсіоннава возраста.
Мерзота.
Повітря міста чистіше тепер. Значно чистіше.
І... Бог все ж таки є. І Він усе бачив тоді. Бачив, як зі своїми прибецаними подружками ця чорнорота потвора брехала, брехала, брехала, цькувала, принижувала, влаштовувала полювання на відьом. І терпець у Нього урвався.

"Заздрість - релігія пересічних людей. Вона їх утішає, вона відповідає на тривоги, які народжуються в них усередині, й у кінцевому підсумку розкладає їм душу й дозволяє їм виправдати свою нікчемність та свою жадібність до такої міри, що ці риси здаються їм чеснотами, і вони переконують себе в тому, що двері до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрі йдуть через життя, не залишаючи по собі ніякого сліду, й думають тільки про те, щоб завдати прикрості іншим людям, щоб принизити, а як буде можливість, то й знищити тих, хто самим фактом свого існування і буття свідчать про убогість
їхнього духу та розуму, про їхнє бояглузиве ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа ніколи не належатиме їм".

Телефонна розмова тривалістю в дві з гаком години - done.
Якось непомітно "виїхали" на ту саму тему; від мене зажадали детального звіту про те, з чого все почалося.
Відзвітувала.
Розповіла про втирання в довіру, про надокучливість і вміння без мила в дупу лізти, про прагнення бути в кожній діжці затичкою. Про брехню, наклепи й погрози, про те, як на біле зухвало казали чорне, про маніпуляції й інтриги, про лицемірство й цькування.
"Знаєш... за таке зазвичай прилітає. Причому, не тому, хто чинить криво, а його нащадкам. Адже Він усе бачить. І захищає тих, кого полюють отак от... натовпом. Тим паче, якщо полюють вперто й завзято, добиваючи того, кому й так немлегко. Тому хай воно потім не дивується й не нарікає, що діточкам-онукам-правнукам погано. Закон всесвіту".
Амінь.

Місцева туса нємолодих дєвушек раннього пенсійного віку - вата ватяна, нашвидкуруч перефарбована в щирих українок - веде такі собі типу-щоденники воєнного стану.
Чомусь у свідомості цих совдепівських покручів умовно-жіночої статі воєний стан асоціюється виключно з харчовими обмеженнями.
То ж, поки на передовій гинуть хлопці, а захоплені схибленою бензоколонкою моряки сидять у мааасковскіх буцегарнях, ініціативні цьоці Миколаєва щоденно доповідають світові, що сьогодні жерли вони самі, їхні самці і їхні вилупки.
З фотаньками.
З рецептиками.
З хештегами про "зубожіння".
Господи, це яким бидлястим бидлом треба бути, аби хизуватися елементарним фізиологічним процесом поглинання їжі. Це яким пустопорожнім місцем треба для цього бути. Якими дурноверхими міщанками, яким планктоном.
Якою мірою треба для цього не мати інших подій і емоцій у житті.
Вже не кажучи про те, що юдейка, яка жере свинячу рульку, - це якась дуууже сумнівна юдейка. Бєспалєвна така, угу. Її здихлий кумпель і усіх цих цьоць кумір із непристойним прізвищем оцінив би.

Олексій Горбунов у "Іншому" прекрасний, як... як Олексій Горбунов. Виявляється, страшенно скучила за ним на екрані. Тим паче, за такими ролями, де він не кілер/мафіозі/"хрещений батько" бандюганів/маніяк (необідне підкреслити).
( трохи про кіно )

Current Mood: excited

Коротка історія полювання й сталкінгу десять років довжиною.
Заздрість.
Безмежна заздрість нікчеми.

Це давно забуте відчуття спілкування з розумною людиною.
З людиною, яка незмеримо глибша, складніша, цікавіша місцевого типу-літературного гнойовища перефарбованих і недофарбованих хитровимаханих графоманів.
З людиною, яка, так само, як ти, - ніколи не підлаштовувалася, не плела інтриги, не поступалася власними принципами.
Яка, так само як і ти, потерпала від чорноротих заздрісних нездариськ і власної звички цим нездариськам в очі говорити, що вони - гній,бридота і ніщо.
Яку, так само, як і тебе, все життя цькують представники вічнооображеної спільноти, які усвідомлюють, що вона, ця людина, бачить їхню махлярсько-гендлярську сутність, їхню ненависть до України й українців, їхнє бажання позбавити українців власної ідентичності, пвдмінивши її власною, з пальця висмоктаною.
З людиною, освіченішою, досвідченішою, мудрішою, вищою за тебе, - я скучила за визнанням чужої вищості в місцевому паноптикумі духовних пігмеїв, де мудрість вимірюється вправністю в анус-лізингу, а досвід - кількістю зраджених тобою.
Як круто спілкуватися з людиною, з якою мені можна бути собою.

...наскільки чистішим стало миколаївське фейсбук-повітря, відколи ґиґнув головний ідеолог секти вічноображених за нацознакою!

Авто Євро Сила: "Українські солдати та Порошенко наші вороги. Путін нам ніякого зла не зробив"

via Сергей Стеценко

Виктор Трегубов: Это – служебная записка советника президента РФ Сергея Глазьева президенту РФ Владимиру Путину. С приложениями. Презабавнейшее чтиво. Датируется второй декадой сентября этого года.

Во всяком случае, так утверждают ребята из Украинского КиберАльянса, которым удалось раздобыть этот документ. Безусловно, вы имеете право им не доверять: информация из единственного источника вряд ли может считаться достоверной. Мы републикуем по двум причинам:

— автор этих строк лично доверяет УКА. И полагает, что, с вышеозначенным дисклеймером, этой информацией можно и нужно делиться,

- содержимое документа неплохо вписывается в общую линию мировоззрения, озвучиваемую Глазьевым в последнее время.

Читая это, держите в голове. Это не слесарь дядя Вася, чьи синапсы опалены ударным сочетанием Киселёва и боярышника. Это советник президента Российской Федерации, некоторое время (в годы президентства Януковича) курировавший украинское направление.

Да, они правда мыслят в таких категориях. И в таких выражениях, если опустить нецензурщину. Эта эпистола ценна, в первую очередь, с точки зрения зоологии: чтобы лучше понимать общий уровень агрессора.

Документ в целом описывает предложения Глазьева по стабилизации российской экономики и контрсанкциям против зловредного Запада. Для нас особый интерес представляет приложение 6, в котором Глазьев грозит Украине.

( читать дальше )

...якщо ти бодай на йоту відрізняєшся від середнячкової сірості; провінційних поетичних фєєчєк із номенклатурними татусями,які цім феєчкам прокладають трамвайні рейки;домогосподарок із манією величі,схиблених підстаркуватих ідіоток, яким мариться, що вони волонтери, волчіци і женщіни-руководітєлі...