DW12x01

У мене складне ставлення до всього "Доктора Хто" доби пост-РТД.
"Доктор" РТД - це був той унікальний випадок, коли зійшлося ідеально, наче фрагменти пазлу, все й одразу - сюжетні твісти, євангельські алюзії, типажі супутниць, загальна інтонація, меседж, візуальна картинка. Нереальне, якесь абсолютно фантастичне співпадіння - це була моя історія від першого до останнього кадру. Цілковите упізнання.

 

Перший сезон Одинадцятого я дивилася, несамовито намагаючись віднайти в цьому новому, незугарному й кострубатому Докторі-Ельфі - свого Тена, Тенні, Space Jesus. Видивляючись - вдумуючи, якщо треба - хоч щось, що дозволило б пов"язти його з колишнім "я". Спочатку ще так-сяк вдавалося. А потім Моффат заповзято заходився нищити всі едельвейси попередника, пхати всюди свою бластеро- і спойлероносну професорку-шльондру, своїх Неможливих Дівок, переписані кількасот разів реальності, наляканих дітлахів і інші... "творчі знахідки". І дивитися змофачений серіал я продовжувала хіба що за інерцією.

А відтак з"явився Твелф-Капальді. Сюжети й надалі були - вимикайте світло, кидайте гранату... але ж Капальді! Такий неймовірно вишуканий, такий ущіпливий, гострий, вразливий, такий справжній, такий схожий на Джеремі Бретта!

А разом із Твелфом в серіалі з"явився єдиний вдалий жіночий персонаж від Моффата — Міссі. Незрівнянна Мішель Гомес. Яка — і ніхто не переконає мене в іншому — вся була той, Сіммівський Майстер після «Геть з дороги». Десятий сезон, що став «лебединою піснею» цих двох, вперше повернув мені відчуття, що я дивлюся того самого «Доктора Хто», який колись, за часів РТД, в прямому сенсі слова врятував мене з чорної безодні відчаю.

Але прийшла Віттакер. Докторка. Доктореса. Джоді-Доктор. Джоктор. Прийшла зі слабким, відверто невдалим, нудним сезоном. З цілою галайстрою супутників, які ходили за нею вервечкою всі дванадцять серій і достеменно не знали, що робити на екрані. З жахливими моралізаторськими монологами, неживим діалогами і, схоже, повною відсутністю в актриси хоч якоїсь концепції власного персонажа. Сезон я героїчно додивилася — і зараз не можу пригадати звідти жодної серії, окрім, хіба що, тієї, що про Пенджаб.

А отже, менше за все я розраховувала, що новий сезон буде нівроку. Аж раптом...
Раптом...

Ні, супутникам і досі трошки затісно на екрані, але вони почали бодай трохи нагадувати живих людей. Діалоги значно кращі. На моралізаторство в першій серії в Доктора часу не було. Так, саме в Доктора. Бо, чорт забирай, незрозуміла дівчинка десь поділася... і з'явився Доктор. Той самий. Знаєте, коли? Коли з'явився Майстер.
Так, у нас, якщо лишень Чібнел не планує якесь грандіозне махлярство, є новий Мастер. Абсолютно несподіваний. Чомусь дуже — дуже! — схожий на Сімм-Майстра... і це змушує мене хедканонити, що в голові в нього й досі барабани, і що ця інкарнація безпосередньо передує Сіммівській. Бо з Міссі, хоч ріжте мене, таке вилупитися не могло.

Так от. Джоді розкрилася раптом в одній короткій сцені — сцені нового зіткнення з «найліпшим ворогом». Джоді стала Доктором.

Подивимося. Але поки що — це був приємний сюрприз.

(Але оце одноманітне національне різноманіття в кадрі все ж таки трошки втомлює. Ну справді... в Британії що, самі афробританці й індуси живуть? Європейців вже не залишилося?..)